Захист прав дітей. Батькам та дітям треба знати. - Форум Железного Порта

До особистих немайнових прав відносяться ті права, які належать дитині від народження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов'язані із самою дитиною.
По-перше, дитина має невід'ємне право на життя.
Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Батьки повинні забрати дитину із пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я. Якщо батьки не забрали дитину із пологового будинку, то його забрати мають право баб, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування.
Батьки повинні не пізніше одного місяця з народження дитини зареєструвати дитину в державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Дитині надається прізвище (по прізвищу батьків), ім'я (за згодою батьків) та по-батькові (за іменем батька). Зміна прізвища, ім'я та по-батькові дитини можлива у випадках та в порядку, встановлених законодавством.
Відповідно до ст.150 Сімейного кодексу України (СК) батьки зобов'язані:
- виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;
- піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;
- забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;
- поважати дитину.
Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.
Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.
Дитина має право на збереження індивідуальності, вільно висловлювати свої думки. Дитина має право на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та займатися мистецтвом.
Ніхто не в праві розлучати дитину з батьками, за винятком випадків, коли компетентні органі згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до законодавства, що таке розлучення необхідне в якнакрайших інтересах дитини (наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї тощо).
Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом (ст.152 СК).
Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї, звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.
Дитина, яка досягла чотирнадцяти років, має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду.

Відповідно до ст.173 СК України батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.
Якщо майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), таке майно є власністю дитини.
Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Ст.176 СК України передбачається обов'язок батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.
Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.
Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.
При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду.
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.
Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України (див. «дієздатність неповнолітьної дитини»).
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.
Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.
У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.
Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.
Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України.
У разі смерті одного із батьків малолітні, неповнолітні, діти спадкодавця, спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка) (ст.1241 ЦК Україин).
У випадку спадкування за законом діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, входять у першу чергу спадкоємців (ст.1261 ЦК України).

Батьки повинні утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.
За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.
Порядок визначення розміру та стягнення аліментів на утримання дитини регулюється Сімейним та Цивільним кодексами України.
Крім сплати аліментів батьки зобов'язані брати участь участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно (ст.185 СК).

6. На яких підставах може бути позбавлено батьківських прав?

Відповідно до ст.164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.
Позбавлення батьківських прав здійснюється на підставі рішення суду. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Батьківські права можуть бути поновлено за рішенням суду у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до ст.167 СК України якщо дитина не може бути передана другому з батьків, переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід дитини, повнолітні брати та сестри, інші родичі.
Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування.
Дитину, яка позбавлена батьківського піклування, може бути усиновлено у порядку розділу ІVСімейного кодексу України.

8. Хто, крім батьків, має право брати участь у вихованні дитини?

Баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні.
Батьки чи інші особи, з якими проживає дитина, не мають права перешкоджати у здійсненні бабою, дідом, прабабою, прадідом своїх прав щодо виховання внуків, правнуків.
Баба і дід мають право звернутися за захистом прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних внуків до органу опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.
Також право брати участь у вихованні дитини маєть мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою.
Всі спори щодо участі баби, діда, прабаби, прадіда, брата, сестри, мачухи, вітчима у вихованні дитини вирішується судом відповідно до статті 159 СК.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обв’язки, незалежно від раси, статі, національності, мови, походження, роду занять, фізичного чи психічного стану здоров’я, майнового, соціального становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до тих чи інших політичних партій та громадських організації тощо.
Цивільна правоздатність виникає у момент народження фізичної особи.
Виділяються особисті немайнові та майнові права.
До немайнових прав відносяться ті права, які довічно належать фізичної особі від народження або за законом. Вони не мають економічного змісту та нерозривно пов’язані із особою. Насамперед особа наділяється усіма правами, що вказані у Конституції. Наприклад право на життя (ст.27), право на охорону здоров’я (ст.49), право на свободу та особисту недоторканість (ст.29) тощо.
Окрім Конституції України, фізична особа наділяється також і тими особистими немайновими правами, що встановлені ЦК, зокрема: право на донорство (ст.290 ЦК), право сім’ю (ст. 291 ЦК), право на ім’я (ст.294 ЦК) тощо.
До основних майнових прав фізичної особи відносяться: право власності (ст.13,41 Конституції, глава 23 ЦК), право на заняття підприємницькою діяльністю (ст.42 Конституції, ст.50 ЦК), право здійснювати будь-які правочини, що не суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ст.203 ЦК), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом тощо.
Відповідно до ч.4 ст.26 ЦК фізична особа здатна мати інші права, що не встановлені Конституцією України, іншим законом, якщо вони не суперечать актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. У якому випадку наступає обмеження прав дитини (людини)?

Обмеження прав дитини (людини) може бути встановлені тількі у випадках, які встановлені Констітуцією України и Законами України.
Наприклад, засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним.

Правоздатність – це здатність фізичної особи мати цивільні права та обов’язки.
Хоча моментом виникнення цивільної правоздатності фізичних осіб законодавець визначив момент народження, він не припускає, що правоздатність це не природне право особи і вона набуває його одразу у повному обсязі. Законодавець вводить положення, відповідно до якого здатність мати окремі права та обов’язки пов’язується з досягненням фізичною особою відповідного віку, у випадках, встановлених законом. Це пов’язано насамперед з тим, що наявність у фізичної особи окремих суб’єктивних прав до досягнення нею певного віку може призвести до того, що хтось зможе зловживати її правами, а інколи навіть і завдавати шкоди її інтересам.

4.Що треба знати батькам про немайнові права дітей?

До досягнення дитиною певного віку, в її інтересах діють батьки (усиновлювачі) та піклувальники.
Вони приймають рішення щодо місця проживання дитини, місця навчання, піклуються про стан її здоров’я .
Крім того, батьки (усиновлювачі) та піклувальники здійсняють захист немайнових (право на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом) та майнових прав дитини (право власності) .

5.Хто і яким чином відстоює та захищає майнові і немайнові права дітей?

Правом відстоювати та захищати майнові і немайнові права дітей наділені, насамперед, батьки (усиновлювачі) та піклувальники. У випадку їх відсутності – посадови особі навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому проживає дитина, та органи опіки та піклування.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю є здатність фізичної особи своїми діями:
а) набувати собі цивільних прав;
б) здійснювати набути цивільні права;
в) створювати для себе цивільні обов’язки;
г) виконувати створені цивільні обов’язки;
д) нести відповідальність у разі невиконання створених для себе обов’язків.
Це означає, що фізична особа з метою забезпечення власних інтересів та потреб може не лише набувати цивільні права, але й здійснювати їх. Фізична особа повинна бути здатною адекватно відображати у своїй свідомості значення своїх дій та передбачати їх наслідки.
Цивільна дієздатність на відміну від правоздатності не може бути однаковою для усіх фізичних осіб. Вона може суттєво змінюватися і за змістом, і за обсягом залежно від обставин. Обсяг дієздатності встановлюється ЦК відповідно до віку для кожної категорії фізичних осіб:
- повнолітніх (ст.34 ЦК);
- неповнолітніх (ст.32 ЦК);
- малолітніх (ст.31 ЦК).
Окремо обсяг цивільної дієздатності може встановлюватись ЦК залежно і від інших індивідуалізуючи обставин, зокрема, таких як громадянство, стать, стан здоров’я, тощо.

7.Чи є дієздатною дитина у віці до 14 років?

Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років іменується «малолітньою», а дієздатність, якою вона наділена – «частковою».
В зв’язку з незначним життєвим досвідом дитини та фактичну їх нездатність самостійно усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, законодавець визначає, що практично усі права малолітніх реалізують за них власними діями їх законні представники (батьки, усиновлювачи чи опікуни).
Ст.31 ЦК визначає часткову дієздатність малолітніх у чітко визначеному обсязі. До таких дій малолітніх, які законодавець визнає правомірними та з якими пов’язує виникнення відповідних правових наслідків, віднесені:
- самостійне вчинення дрібного побутового правочину;
- здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.
Під поняттям «дрібний побутовий правочин» розуміється правочин, який наділений наступними ознаками:
1.Стосується предмета, який має невисоку вартість.
2.Задовольняє побутові потреби малолітнього.
3.Відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього.
При цьому важливо щоб усі ці ознаки характеризували даний правочин у сукупності. Наявність одного з них не робить його дрібним.
Якщо все ж таки малолітнім був вчинений правочин, який виходить за межі дрібного побутового, то відповідно до ст. 221 ЦК він буде вважатися нікчемним, окрім випадку, якщо згодом він буде схвалений його батьками (усиновлювачами) чи одним із них, з ким він проживає, або опікуном.
Малолітня особа також може здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом. До таких прав належать:
- право на визнання малолітнього творцем об’єкта права інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК);
- право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності (ст.423 ЦК);
- вимагати використання свого імені у зв’язку із використанням твору, якщо це практично можливо, або забороняється таке використання імені (ст.438 ЦК);
- використовувати псевдонім;
- надати відкриттю, автором якого він є, своє ім’я чи спеціальну назву (ст. 458 ЦК) тощо.
Захист вказаних особистих немайнових прав здійснюється законними представника малолітньої особи.
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Підстави та порядок відшкодування шкоди, яка завдана малолітньою особою, визначається статтями 1178, 1181 ЦК.

Відповідно до положень ст.32 ЦК України дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років іменуються «неповнолітньою», а її дієздатність – «неповною».
Законодавець презумує, що неповнолітня дитина на відміну від малолітньою вже наділена відповідним рівнем інтелектуального фізичного розвитку, має певний життєвий досвіт для того, щоб правильно усвідомити обсяг своєї дієздатності та розумно здійснити переважну більшість закріплених за ними прав.
Однак до досягнення відповідного віку чи вчинення відповідних суспільно значимих дій, які свідчать про соціальну зрілість неповнолітньої особи, вона повинна здійснювати переважну більшість своїх прав за погодженням із законними представниками (батьки (усиновлювачи) та піклувальники). Це правило не поширюється на неповнолітніх осіб, які вже набули цивільної дієздатності внаслідок реєстрації шлюбу (ст.34 ЦК) або ж їм надана повна цивільна дієздатність в порядку ст.35 ЦК. Такі фізичні особи реалізують свою дієздатність на власний розсуд.
Інші неповнолітні особи, самостійно, без погодження із законними представниками мають право:
- вчиняти дрібні побутові правочини;
- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності, що охороняються законом;
- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;
- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).
Під поняттям «заробітна плата» слід розуміти винагороду, обчислену, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.1 Закону України «Про оплату праці»). Такий вид грошових надходжень може мати лише неповнолітня особа, яка перебуває у трудових відносинах. Відповідно до ст.188 КЗпП не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків, або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

9.Коли наступає повна дієздатність?

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття) (ст.34 ЦК).
Зміст повної цивільної дієздатності полягає в тому, що особа визнається здатною своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатна своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність за їх невиконання.
Ст. 34 ЦК передбачає можливість набуття фізичною особою, яка не досягла повноліття, повної цивільної дієздатності у разі реєстрації шлюбу. При цьому вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Шлюбний вік встановлений для чоловіків – 18 років, а для жінок – 17 років (ст.22 Сімейного кодексу). За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їх може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ст.23 СК). Про подання такої заяви суд повинен повідомляти батькам або піклувальникам, оскільки вони зобов’язані захищати дитину, а отже мають право володіти інформацією про її життєві наміри. Але заперечення батьків чи піклувальників не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви.
Повна цивільна дієздатність, набута неповнолітньою особою, зберігається як у разі припинення шлюбу, так і у разі визнання шлюбу недійсним (у випадку, як що шлюб визнано недійсним з підстав, не пов’язаних з противоправною поведінкою неповнолітньої особи).

Ст.36 ЦК передбачає підстави для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи. Під обмеженням цивільної дієздатності слід розуміти позбавлення судом права розпоряджатися майном (продавати, обмінювати, дарувати, заповідати, купувати) та вчиняти інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а також самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
Підставами для обмеження цивільної дієздатності є:
1.Фізична особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дії та (або) керувати ними.
2.Фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Справа про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути порушена
в суді на підставі ст. 36 ЦК, відповідно до цивільно-процесуального законодавства за заявою когось із членів її сім’ї , органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу (ст.237 ЦПК). При цьому сама фізична особа пред’являти вимогу про таку зміну свого правового статусу не може.
Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішення суду про це.
Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Всі інші правочини вчиняються за згодою піклувальника.
У разі видужання фізичної особи, дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність (ст.38 ЦК).

11. В якому порядку, ким і яким чином обмежується дієздатність особи?

Згідно з ст.39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000р. під тяжким психічним розладом розуміють порушення психічної діяльності функціонального характеру (затьмарення свідомості, порушення адаптації та сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), яке позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, оцінювати свій психічний стан і поведінку.
Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі рішення суду у порядку, встановленому ЦПК України. Суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною на підставі висновку судово-психіатричної експертизи. Справи про визнання фізичної особи недієздатною розглядаються з обов’язковою участю представника органу опіки та піклування. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підставі, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.
Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішення суду про це.
Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна особа не має вчиняти будь-якого правочину. Від її імені діє опікун.
За заявою опікуна або органу опіки та піклування суд у порядку, встановленому ЦПК, поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

1. Законодавство України з питань охорони здоров’я дитинства.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров’я та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

2. Які організації контролюють дотримання законодавства з цього питання?

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.
Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.

3. Чи є обов’язковими медичні огляди для неповнолітніх та працівників дитячих закладів?

З метою охорони здоров'я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.
Медичний огляд підлітків є обов'язковим для вирішення питання
про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків
повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.
Власники та керівники підприємств, установ організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов'язкового медичного огляду.
Перелік категорій населення, які повинні проходити обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 30 Семейного кодексу України наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я.
Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених.
Порядок здійснення медичного обстеження наречених встановлює Кабінет Міністрів України.
Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим.
Приховування відомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхних нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

5. Які гарантії надає держава при охороні здоров’я матері та дитини?

Материнство в Україні охороняється і заохочується державою.
Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується:
- організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів;
- наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини;виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною;
- забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку;
- поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту;
- усуненням негативних екологічних факторів;
- державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

6. Чи має право батько право на отримання листка з тимчасової непрацездатності по догляду за хворою дитиною?

Один із батьків (матір чи батько) має право на отримання листка з тимчасової непрацездатності по догляду за хворою дитиною.

7. Які пільги надаються матерям в разі хвороби дитини?

При неможливості госпіталізації або відсутності показань до стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім'ї, який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку. При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому порядку.

Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.
Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.
Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.
Кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

9. Як держава забезпечує дітей медичною допомогою?

Медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров'я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно.
Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.

10. До якої відповідальності притягуються медичні працівники в разі шкоди, заподіяної здоров’ю дитини?

У разі шкоди, заподіяної здоров’ю дитини, медичні працівники можуть бути притягнути до кримінальної відповідальності. Так, ст. 137 КК України передбачає відповідальність за невиконання або неналежне виконання професійних чи
службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх
внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це
спричинило істотну шкоду здоров'ю або смерть неповнолітнього.
Крім того, Кримінальним кодексом України передбачається відповідальність за наступні злочини проти здоров’я особи:
- зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби
(Ст. 130);
- неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (Ст.131);
- розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (Ст. 132);
- зараження венеричною хворобою (Ст. 133);
- незаконне проведення аборту (Ст. 134);
- залишення в небезпеці (Ст. 135);
- ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (Ст. 136);
- незаконна лікувальна діяльність (Ст.138);
- ненадання допомоги хворому медичним працівником (Ст.139);
- неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (Ст. 140);
- порушення прав пацієнта (Ст. 141);
- незаконне проведення дослідів над людиною (Ст. 142);
- порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (Ст. 143);
- насильницьке донорство (Ст. 144);
- незаконне розголошення лікарської таємниці (Ст. 145).

12. Чи несуть батьки відповідальність за стан здоров’я дітей?

Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов'язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров'ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав.
Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров'я та гігієнічного виховання. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму
проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України.

Майбутньому правознавцю

Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначаються Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. №2235-ІІІ.

1. Які є підстави набуття громадянства України?

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» (надалі – Закон від 18.01.2001р. №2235-ІІІ) громадянство України набувається:

1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

2. Хто має право набуття громадянства України за народженням?

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
Згідно з ст. 7 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ громадянином України за народженням є:

- Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України.
- Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України.
- Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави.
- Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків.
- Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
- Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Відповідно до ст. 8 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.
Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених вище і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянства, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників (батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов'язки опікунів і піклувальників).

4. За яких умов здійснюється прийняття до громадянства України дитини?

Прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка є її законним представником (батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов'язки опікунів і піклувальників) і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється за умовою подання декларації про відсутність громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (7 серпня 2001 року) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання
в Україні.

6. Як дитина набуває громадянства України у зв’язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них?

Згідно з ст.14 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

7. Чи необхідна згода дитини під час набуття громадянства України?

Набуття громадянства України дітьми віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Однією із підстав припинення громадянства України є вихід з громадянства.
Відповідно до ст. 18 Закону від 18.01.2001р. №2235-ІІІ громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням.
Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.
Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України.
Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.
Дитина, яка відповідно до чинного законодавства України вважається такою, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка набула громадянство України за народженням, якщо на момент її народження батьки або хоча б один із них були іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.
Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.
Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.
Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.
Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

1. З якого віку наступає відповідальність дітей за злочини?

Відповідно до ст. 22 Кримінального кодексу України (КК) кримінальної відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років.
Також до кримінальної відповідальності притягуються неповнолітні особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років лише за умисне вбивство, посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави, умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжку, грабіж, розбій, умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство.

2. Яке покарання може бути визначено дитині?

Згідно з ст.98 КК України до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1. Штраф.
Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах від п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Громадські роботи
Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основній роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день.
3. Виправні роботи
Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому судом, в межах від п’яти до десяти відсотків.
4. Арешт
Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах, ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб.
5. Позбавлення волі на певний строк
Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, в за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини – не більше п’ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.
Позбавлення волі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім загальних засад призначення покарання, обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвідку та інші особливості особи неповнолітнього.

Правосуддя у кримінальному процесі здійснюється відповідно до кримінально-процесуального кодексу України.
Окремої норми, яка регламентує особливі умови правосуддя, коли підсудним є неповнолітня дитина не передбачено. Але встановлено норми, які враховують вік підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, зокрема, відповідно до ст.45 КПК України у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років обов’язкова участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справі у суді першої інстанції (з моменту визнання особи підозрюваною чи пред’явлення їй обвинувачення).

4. Де відбувають покарання у види позбавлення волі неповнолітні засуджені?

Позбавлення волі на певний строк – це саме суворе покарання у системі покарань, які можуть призначатися неповнолітнім.
Покарання у виді позбавлення волі на певний строк стосовно засуджених неповнолітніх виконують виховні колонії. Ці колонії займають особливе місце середь установ, які призначені для відбування покарання, що виражається, по-перше, у встановленні більш пільгових умовах у порівнянні з умовами утримування дорослих злодіїв, та, по-друге, в орієнтації на застосування різноманітних виховательно-психолого-педагогічних заходів як основних засобів впливу на неповнолітніх в процесі їх навчання, проведення спортивних, культурних заходів, а також в процесі трудової діяльності.

5. Чи несуть батьки, та в якій мірі, за злочини, скоєні малолітніми, неповнолітніми дітьми?

Кримінальну відповідальність батьків за злочини, скоєні малолітніми та неповнолітніми дітьми законодавець не передбачає. Але батьки несуть цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми та неповнолітніми дітьми, у тому числі і заподіяну у результаті злочину.
Відповідно до ст. 1178 ЦК України шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.
Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов’язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.
Обов’язок батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов’язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров’ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, батьки (усиновлювачи) або опікуни чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, є неплатоспроможними або померли.
Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

1. Що таке загальна середня освіта та чи є вона обов’язковою?

Загальна середня освіта - цілеспрямований процес оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності, результатом якого є інтелектуальний, соціальний і
фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про загальну середню освіту», загальна середня освіта є обов'язковою основною складовою безперервної освіти.

Громадянам України, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах.
Громадяни України мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.
Відповідальність за здобуття повної загальної середньої освіти дітьми покладається на їх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, - на осіб, які їх замінюють, або навчальні заклади, де вони виховуються.

2. Які права та обов’язки мають батьки щодо набуття освіти дітьми?

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку дитини як особистості.
На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Відповідно до норм Закону України «Про освіту» батьки та особи, які їх замінюють, зобов'язані:
- постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей;
- поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до державної і рідної мови, сім'ї, старших за віком, до народних традицій та звичаїв;
- виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до своєї країни;
- сприяти здобуттю дітьми освіти у навчальних закладах або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо
її змісту, рівня та обсягу;
- виховувати повагу до законів, прав, основних свобод людини.
Держава надає батькам і особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов'язків, захищає права сім'ї.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право:
- вибирати навчальний заклад для неповнолітніх дітей;
- обирати і бути обраними до органів громадського самоврядування навчальних закладів;
- звертатися до державних органів управління освітою з питань навчання, виховання дітей;
- захищати у відповідних державних органах і суді законні інтереси своїх дітей.

Діяльність загальноосвітнього навчального закладу регламентується статутом, який затверджується власником (для державних та комунальних загальноосвітніх навчальних закладів - відповідним органом управління освітою) та реєструється місцевим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування.

У статуті загальноосвітнього навчального закладу зазначається порядок зарахування дитини. За загальним правилом місцеві органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування закріплюють за загальноосвітніми навчальними закладами відповідні території обслуговування і до початку навчального року обліковують учнів, які мають їх відвідувати. Зарахування учнів до загальноосвітнього навчального закладу проводиться наказом директора, що видається на підставі заяви батьків, за наявності медичної довідки встановленого зразка і відповідного документа про освіту (крім учнів першого класу).

Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних закладів не повинна перевищувати 30 учнів. У загальноосвітніх навчальних закладах, розташованих у селах, селищах, кількість учнів у класах визначається демографічною ситуацією, але повинна становити не менше п'яти осіб. При меншій кількості учнів у класі заняття проводяться за індивідуальною формою навчання.

4. Які права має учень загальноосвітнього навчального закладу?

Учень має право:
- на освіту, що здійснюється високопрофесійними вчителями;
- на належний рівень матеріально-технічного забезпечення навчального процесу;
- розвивати у школі свої здібності та таланти;
- вибирати профіль навчання;
- брати участь в конкурсах, олімпіадах, конференціях тощо;
- за потребою отримати професійну допомогу робітників школи;
- оскаржити та перездати тематичну, семестрову та річну оцінки;
- впливати на рішення вчителів та адміністрації, що безпосередньо стосується учнів;
- вносити пропозиції з питань організації та умов навчального процесу, відпочинку та побуту учнів;
- зберігати індивідуальність, бути особою, яку поважають як особистість, що має свій власний стиль у поведінці та одязі;
- бути захищеним від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи та зловживання;
- мати вільний час для розваг та особистої творчості;
- вільно висловлювати свої думки та переконання, шукати, отримувати та передавати інформацію різними засобами;
- обирати та бути обраним у органи шкільного самоврядування.

При реалізації своїх прав учень повинен виконувати встановлені правила поведінки учнів, внутрішнього розкладу, статут школи, систематично та глибоко оволодівати знаннями, практичними навичками, уміннями, дотримуватися моральних та етичних норм, дбайливо ставитися до шкільного майна.

Питання, які стосуються випадків та порядку застосування у школах покарань (у тому числі і відрахування із школи) до учнів за провину, врегульовуються статутом школи та внутрішніми правилами поведінки.

При здійсненні навчального процесу педагогічні працівники зобов’язані:
- настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей;
- виховувати у дітей повагу до батьків, жінок, старших за віком, народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, її державного і соціального устрою, дбайливе ставлення до історико-культурного та природного середовища країни;
- готувати учнів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;
- дотримуватися педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини;
- захищати дітей від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам.

6. Які існують навчальні заклади для дітей, які потребують соціальної допомоги та реабілітації?

Для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім'ї, створюються загальноосвітні школи-інтернати.
Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створюються школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, з повним державним утриманням.
Для дітей, що потребують тривалого лікування, створюються дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Навчальні заняття з такими дітьми проводяться також у лікарнях, санаторіях, вдома.
Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші навчальні заклади з утриманням за рахунок держави.
Для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

Відповідно до ст.21 Закону України «Про загальну середню освіту» учням (вихованцям) загальноосвітніх навчальних закладів може надаватися додаткова соціальна і матеріальна допомога за рахунок коштів центральних органів виконавчої влади та місцевих бюджетів, коштів юридичних і фізичних осіб України та громадян, які проживають за її межами, а також коштів фонду загальнообов'язкового навчання та за рахунок інших надходжень.

Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів, незалежно від підпорядкування, типів і форм власності мають право на пільговий проїзд міським та приміським пасажирським транспортом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості забезпечуються транспортом для проїзду до місця навчання і додому безоплатно.

Діти з вадами слуху, зору, опорно-рухового апарату забезпечуються засобами індивідуальної корекції в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному державному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються харчуванням, одягом та іншими послугами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Утримання вихованців, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) здійснюється за рахунок держави.
Діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, працевлаштовуються або продовжують навчання згідно з одержаною освітою у порядку, встановленому законодавством України.

Крім соціального захисту учнів загальноосвітніх закладів держава здійснює охорону та зміцнення здоров'я учнів (вихованців) шляхом забезпечення
у загальноосвітніх навчальних закладах безпечних та нешкідливих умов навчання, режиму роботи, умов для фізичного розвитку та зміцнення здоров'я, формування гігієнічних навичок та засад здорового способу життя учнів (вихованців).
Учні (вихованці) загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності забезпечуються медичним обслуговуванням, що здійснюється медичними працівниками, які входять до штату цих закладів або відповідних закладів охорони здоров'я, у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Заклади охорони здоров'я разом з органами управління освітою та органами охорони здоров'я щорічно забезпечують безоплатний медичний огляд учнів (вихованців), моніторинг і корекцію стану здоров'я, проведення лікувально-профілактичних заходів у загальноосвітніх навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

Відповідальність за організацію харчування учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, додержання в них вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм покладається на засновників (власників), керівників цих навчальних закладів. Норми та порядок організації харчування учнів (вихованців) у загальноосвітніх навчальних закладах встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Контроль за охороною здоров'я та якістю харчування учнів (вихованців) покладається на органи охорони здоров'я.